Loading...

Природа людської виразності

Опубліковано: 4 Січня 2018 автор Наталія ТокарчукIn Основипозначено наукова стаття, основибез коментарів

Природа людської виразності. Травматичний мінімум для актора

У статті здійснюється дослідження природи людської виразності, спираючись на філософсько-метафізичні основи естетики, етики та психології.

Теорія акторського мистецтва є зовсім молодою у порівнянні з теоріями музичного, художнього чи літературного мистецтв. До сьогодні акторське мистецтво послуговується випадком і кожного разу невпевнено чекає на диво. Ми й досі «примитивно и дилетантски пользуемся средствами выразительности человеческого организма, мы не представляем всех бесконечных возможностей раскрытия содержания в том материале, которым владеем»[13, с.61]

Прийшов час покласти цьому край і поринути в структуру магії, щоб врешті оволодіти нею. Необхідно визначити першооснови акторського мистецтва, закони виразності й зокрема закони природи людської виразності. Це дослідження є спробою усвідомлення феномену людської виразності спираючись на філософсько-метафізичний фундамент естетики, етики, психології. Ми застосовуємо онтологічний підхід для виявлення сутнісного принципу і ознак людської виразності.

Виразність будь-чого являє нам надмір життя, справляє енергетичний ефект, ефект враження. Симулювати такий ефект неможливо, бо вразити можна лише тим, що фактично маєш. Проявлена річ завжди є виявом неочевидного, того, що не побачиш фізичними очима. З неї можна зчитати універсальний закон, приклад порядку, для впорядкування інших речей і гармонізації власної душі. Взаємодія із проявленою річчю приводить до ладу, зцілює. Саме виразність об’єднує ноумен і феномен, втілює принцип двоєдиності, поєднує межу і безмежність, здійснює вплив.

Задля пошуку основ виразності ми дивимось на світ з точки зору метасистеми, як на всеєдність (Плотін, Псевдо-Діонісій, Еріугена, Аквінський, Шеллінг, Соловйов, Флоренський). У космічній гармонії ми прагнемо виявити ідеальні загальні засади, за якими природні створіння є такими вражаюче красивими. Ми прагнемо знайти  об’єктивну основу сообразності індивіда з цілим, з космосом, з оточенням, з власним внутрішнім світом, бо «джерелом будь-якої філософії є здивування ані хаосу, ані безладу, ані злу, ані потворності. Подив викликає, всупереч потоку психології, …той факт, що буває лад, буває краса, буває істина. Ось це і є предмет і пружина філософського здивування – як це можливо?» [7]. Спробуємо знайти певні основи виразності взагалі і людської виразності зокрема, щоб мати тверду опору для теорії акторського мистецтва.

Історія естетики розкриває перед нам погляди мислителів різних часів на «прекрасне», як на

  • об’єктивну, досконалу пропорційність і співвідношення частин (піфагорійці, Августин, Альберті Л.);

  • відповідність речі своєму призначенню, ідеї (Сократ, Платон, стоїки, Цицерон, Квінтиліан, Гегель);

  • пропорції і блиск чи світло, що просвічує крізь річ (Псевдо-Діонісій, Ульріх Страсбурзький, Тома Аквінський);

  • вияв ідеї в речах (Плотін, Псевдо Діонісій, Альберт Великий);

  • досконалість (Тома Аквінський, Крістіан Вольф, Мендельсон);

  • пропорційний, гармонійний об’єкт у співвідношенні з суб’єктом, який його споглядає(Василь Великий);

  • невідомо що «non so che» (Петрарка);

  • суб’єктивне, відносне й умовне (Гатчесон, Г’юмД., ГоумГ.);

  • таємниче (Фіренцуола);

  • вираз почуттів (Кондільяк Ф., Елісон);

  • почуття міри (Дюрер, Дю Френуа);

  • метафору (Емануель Тезауро);

  • силу, глибину й страждання (романтики, Шарль Нодьє, Мюссе) [2, 12].

Як бачимо, деякі ідеї протирічать одна одній. Задля зняття суперечностей варто запровадити внутрішню класифікацію.

Релевантну структуру ми виявили у християнській етиці. Вона поділяє способи самовираження усіх творінь у світі на форму, індивідуальність та особистість чи іпостась [11]. Ми розглядаємо цю дефініцію як вірну і далі розгортаємо її, прикладаючи до акторського мистецтва.

Отже принцип виразності творінь полягає у певній ієрархії природних форм буття  і відповідних їм способах проявлення: «все неживе виражає себе через форму, буде це структура чи процес, все живе виражає себе через індивідуальність, буде це рослинний чи тваринний вид, все свідоме виражає себе через особистість чи іпостась, буде це людська чи янгольська природа. Оформлення природи через іпостась є найглибшим, особистим й довершеним самовираженням створіння» [11]. Для того, щоб світ став «здійсненням краси», щоб все звучало, блищало, випромінювало силу і складало загальну живу гармонію, все має займати своє місце й стояти твердо, утримувати власне незмінне у мінливому середовищі. Форма для неживої природи, індивідуальність для рослинно-тваринного світу й особистість для людини – є те незмінне, що забезпечує виразність.

Форма

Нежива природа проявляє себе через форму. Краса форми – у досконалій структурі, у порядку співвідношення величини, кількості і якості частин, у порядку перебігу змін. Атоми збираються в стабільні й стійкі структури, найбільш економні з енергетичної точки зору. Аморфна рідина жадає цілісної, довершеної форми: кристали солі прагнуть прийняти кубічну форму, вода складає пласку поверхню, тощо. Нема нічого зайвого й випадкового. Небо, земля, море, каміння, їхні рухи й перетворення – є суцільні математичні візерунки. «Плескіт хвиль… гори з молекул, кожна вперто займається своєю справою… трилліони окремо… в гармонії створюючи білий прибій» [15].

Нежива природа – об’єкт. Під дією зовнішнього впливу тіло набуває своєї форми, змінює її, перетворюється на іншу за сталими універсальними фізичними законами. Нас вражає не сама структура атомів, а те явище, яке ця ідеальна впорядкованість породжує: в статичній формі ми бачимо динамічні властивості, в процесі ми бачимо спокій незмінного, в окремому бачимо безмежне. Таємничий устрій неживих створінь випромінює животворну силу образності, що вражає.

Стратегія існування неживої природи – стабільність і як писав Лейбніц Ґ., «мінімум втрат при максимальному результаті».  Спосіб розмноження – повторення, копіювання структури молекули за еталоном.

Актор, що намагається проявляти себе через форму, уподібнюється, представляє себе як неживу природу. Актор ототожнює себе з фізичним тілом. Але якщо тіло неживої природи випромінює світло, в якому ховається безкрай Всесвіту, то людина, що проявляє себе як тіло, через форму, являє собою збочення й виглядає потворно. Це об’єкт, який жадає бути створеним, але не існує в світі тих фізичних чи хімічних законів, які б зробили її цілісною. Вона може прикрасити своє тіло фарбами, тканинами, світлом, створювати фігури на тлі будь-чого, віддати себе в руки того, хто, чи що може здійснити на неї зовнішній вплив і зробити гармонійною. Тіло, що підкоряється законам не своєї природи, блукає в пошуках зовнішнього впливу, має вигляд «прикрашеного трупу». Жадібно ловить погляди й оцінки інших людей, щоб зорієнтуватись чи досить яскраво вона себе демонструє. «Те, що прекрасне, писав Платон, прекрасне не з огляду на щось інше, воно завше прекрасне саме собою». [12, c.119]. Блискавка, сніжинка чи крапля води проявляють себе у всій багатогранності у будь-яку мить свого існування незалежно від того, дивиться за ними будь-хто чи ні.

Пропорційність, красивість обличчя чи фігури тіла людини саме по собі не може здійснити вплив, мати якоїсь ваги в культурі. Не в цьому природа людського, не в цьому її сила.

Індивідуальність

Природа рослин і тварин проявляє себе повноцінно через індивідуальність, тобто характерні риси життєдіяльності особини, за якими її можна віднести до певного роду, виду, класу, групи. Це своєрідність, яка поєднує в собі спадкове й набуте.Індивідуальність рослинно-тваринного світу спричинена інстинктивною програмою. «Вся життєдіяльність тваринного організму, що проявляється у зовнішній активності, ґрунтується на інстинктивних рухах та інших інстинктивних реакціях (термічних, електричних, змінах забарвлення, виділення секретів  і т.п.). В цих реакціях, головним чином рухах, – все життя тварини. Вони забезпечують всі життєві функції організму, процеси обміну речовин, а тим самим існування особини й розмноження. Ось чому ми говоримо про примат інстинктивних рухів і по відношенню до нервової діяльності, сенсорики, психічному відображенню, які слугують у тварин лише для здійснення цих рухів, для їхньої орієнтації». [14, с.41]. Рослина і тварина є машиною для передачі геному, для збереження своєї популяції. Живі організми народжують собі подібних, на відміну від творіння, суттю якого є створення речей іншого роду. Інстинкт дозволяє знаходити найбільш раціональні способи виживання. Рослина чи тварина є об’єкт, тобто абсолютно детермінована вродженою програмою, зовнішнім середовищем. Інстинктивна програма, що є суть необхідність, обмеженість і несвобода,є в той же час тим заповітом, який не дозволяє живій істоті бути менш прекрасною, переконливою у своїх діях. ЇЇ краса містить у собі форму – досконалу пропорційність тіла, а також грацію і ритм, що притаманні рухові. І найголовніше – визначений характер, що проявляється у здатності діяти відповідно програмі. Кожна рослина чи тварина має свій особливий темперамент і характер. Граційність і визначеність самопрояву рослини чи тварини, є надзвичайною і чудовою, незалежно від того, споглядає хтось за нею чи ні.

Проявлення себе через індивідуальність завжди було притаманне акторській справі. Взяти хоча б такі розповсюджені поняття як «типаж» чи «характерність». «Типаж» на сцені – це індивідуальність людини «такої, як вона є», тобто суцільно детермінованої. Поведінка людини як індивідуальності спричинена вродженими схильностями, особливостями темпераменту, психологічними комплексами, батьківськими поведінковими сценаріями, модними еталонами, тощо.Вона не є автором власних дій, а є «чудовиськом Франкенштейна», сумою різноманітних впливів. Це може здаватись цікавим глядачеві, якщо «типаж» майже співпадає з персонажем і актор «грає самого себе». Але актор, низводячи себе до стану об’єкту, несвідомо стає носієм антилюдської ідеології і його вплив на глядача не вийде за межі розваги.

Рослинно-тваринний спосіб самопроявлення, нажаль, заохочується в сучасному акторському навчанні. Щоб досягти внутрішньої свободи, звільнити студента від соціальних нашарувань, масок, активно застосовується біхевіоральний метод за схемою стимул-реакція. Індивід має реагувати на зовнішні подразники, рефлекторно, миттєво, в різних запропонованих обставинах. Але це є нісенітниця. В якості об’єкту, під впливом зовнішніх сил, навіть найкращих, навіть самого Бога, людина не відчує власну силу і нічого крім удавання і потворства не зможе проявити, бо маски носять ті, у кого під нею нічого нема. Достоєвський блискуче описує психологічний стан людини, що шукає свою природу, своє місце в світі: «Мучило его то, что всему этому совсем чужой. Что же это за пир, что ж это за всегдашний великий праздник, которому нет конца и к которому он никак не может пристать. Каждое утро восходит такое же светлое солнце; каждое утро на водопаде радуга; каждый вечер снеговая, самая высокая гора там, вдали, на краю неба, горит пурпуровым пламенем; каждая «маленькая мушка, которая жужжит около него в горячем солнечном луче, во всем этом хоре участница: место знает своё, любит его и счастлива»; каждая-то травка растёт и счастлива! И у всего свой путь, и всё знает свой путь, с песнью отходит и с песнью приходит; один он ничего не знает, ничего не понимает, ни людей, ни звуков, всему чужой и выкидыш» [4, с.351]. Людина в стані можливості, потенційності, нестворенності відчуває, як «поднимается леденящая дрожь, ничто ощущается как мертвенная, зияющая дыра, как курносая смерть, и тогда себе самому начинаешь казаться лишь пустой скорлупой, не имеющей бытийного ядра». [1, с.160]

Всі створіння підкоряються законам. Кожен займає своє місце, кожен відповідає ідеї самого себе, власному призначенню. Об’єктність, повторюваність дій, адаптація до оточуючого середовища, копіювання, імітація, найменша енерговитратність – стратегія існування усієї природи, яка забезпечує її образність завжди й усюди. Крім людини.

Особистість

Людина є і фізичним тілом і твариною і ще чимось зовсім іншої природи. Щоб жити й діяти їй необхідно визначитись. « – Ти хто?.. Рослина? Тварина? Мінерал? », – запитує в Аліси Лев у казці, що є закодованим дороговказом особистісної зрілості, «Аліса у задзеркаллі». «- Це казкове чудовисько – ось це хто!», – відповідає Єдиноріг [6, с.250]. І не дарма, бо для мінерало-рослинно-тваринного світу, людина є казкове чудовисько. І це добре розумів християнський пастор, професор математики Льюіс Керрол.

«Человеческое существо может потерять свое собственное бытие по собственному выбору, а дерево или камень не могут» [17]. Людська природа більш складна й об’ємна і «чим буття досконаліше, тим більшу творчу силу воно має» [12, с.204]. Творча сила поєднує в собі матеріальне й ідеальне і являє собою силу особистості.Людина проявляє себе виключно через особистість.

Особистість – то є диво і міф (Лосєв А.), верховний синтез поведінки (Берштейн Н.), таємничий надлишок індивідуальності (Мещеряков Б.), її видно одразу і цілком, на відміну від індивіда (Зінченко В.). Особистість – людське в людині, що залишається незмінним, незалежно від мінливого часу, обставин і середовища.

Особистість – то є суб’єкт, автор, активний творець світу, причина самого себе. Так дивились на особистість радянські психологи Рубінштейн С., Узнадзе Д., Ананьєв Б., Абульханова-Славська К., Петровський В., українські Татенко В., Титаренко Т., Роменець В., та інші. Суб’єктність – то є самостійність, активне, господарське ставлення до свого життєвого шляху, до власних психічних і фізичних процесів, до власних думок, рішень і вчинків. Особистість здійснює вплив на інших людей «как источник некоей мощной радиации, преобразующей связанных с этой личностью в условиях деятельностного опосредствования людей» [10]. Вплив здійснює ефект присутності в «задзеркаллі» особистості. До людини як до суб’єкту власного життя, до її активної творчої позиції у світобудові ставились у своїх теоріях особистості Адлер А., Маслоу А., Роджерс К., Фромм Е., Франкл В., Юнг К., Олпорт Г., та інші вчені.

Людина сама собою за інерцією, за вродженою програмою чи випадково не може стати особистістю, а «уміння пристосовуватись безперечно не є синонімом психічного здоров’я” [8, с.256]. Природа людської виразності інакша. Форма та індивідуальність є той потенційний бар’єр, в подоланні якого виявляється людське. «Тот, кто отдает свою индивидуальность, снова найдет ее. Тот, кто будет хранить, – потеряет. Семя, если не умрет, не принесет плода. Таков закон. Индивидуализм – это семя. Семя должно истлеть в земле, чтобы стать великим ветвистым деревом.  В основе каждого великого искусства лежит индивидуализм, но индивидуализм не самодовлеющий, а преодолевший самого себя, отказавшийся от себя ради своего плода» [3].

Для розсіяної, лінивої, автоматичної поведінки є об’єктивні психологічні підстави-детермінанти. Безладу завжди можна дати аргументоване пояснення. Щоб вийти за межі своєї генетично-психологічної детермінованості, людина має подолати потенційний бар’єр, стати. «Животное не является личностью уже потому, что оно не в состоянии подняться над самим собой и отнестись к себе самому»[16], тварина не усвідомлює власної смерті. Особистість здійснює особливе, вертикальне стояння, в якому вона дивиться в очі смерті. Смерть кличе її до глибини, гостроти й напруження, що забезпечує виразність.Стоячи перед обличчям смерті, людина стверджує своє обличчя і їй завжди є що сказати світові. В такому вертикальному стоянні вона поєднує протилежності: конечне й вічне, обмежене й безмежне, очевидне й невидиме. То є «Достигнутого торжества Игра и мука Натянутая тетива Тугого лука» (Пастернак Б., 1956). «Такое напряженное состояние между противоположно направленным, данное в образе лука, и есть состояние, в котором мы можем видеть и понимать бытие» [7]. Будь-який витвір мистецтва змінює горизонтальний, послідовний плин часу, зупиняє його і переміщує нас у вічність. Природа людини є, подібно до витвору мистецтва, творінням і тим, що творить одночасно. Людина в акті творчості, коли в ній говорить особистість, здійснює таке переміщення. У творчому акті «наступає таке піднесення духа, така урочистість настрою, що всяка нещирість і фальш у слові людини мусить уступити, все вирівнюється і гармонізується. Дисонанси і суперечності, що існують в природі людській, діваються кудись, і родиться в одну мить почування такої єдності, глибини та серйозності, що мимоволі стає людина віч-на-віч з вічністю і чує себе винесеною на таку висоту, з якої починає дивитися на світ іншими очима, розуміти загадки і таїни його»[5]. Урочистість взагалі притаманна людській душі. Вона існує поряд із пристрастю, без якої нічого не можна створити. Коли дивишся у вічі вічності, всередині завжди грає урочиста музика, тому що в цю мить людина є живою, а життя – це свято.

Речі в світі є виразними завдяки закону необхідності, який є поза ними. Людська виразність забезпечується внутрішньою необхідністю. Особистість потребує святості, краси, існування поза часом, впливу на зовнішній світ. Особистісні потреби людина задовольняє через напруження, подолання, через власні авторські витвори.

Протиставлення себе собі, себе світові травмує біологічного індивіда, позбавляє ілюзій, шкодить, вносить хаос в буденне автоматичне життя, примушує виробляти власне ставлення. Будь-яка авторська, тобто відповідальна, недетермінована кимось, дія, травмує індивіда. Індивід, як будь-який матеріал в руках творця, здійснює супротив, що викликає напругу. Травма – ознака враження. Травмований, значить уражений. Що більше травмованою є людина як біологічна істота, то більш зрілою є людина як особистість, більш виразною.

Особистісна зрілість визначається умінням турбуватись про себе, а саме виробляти власне ставлення до себе і до оточуючого світу.Особистість все в світі сприймає як виклик, на який вона має дати власний відгук, стати поряд з усім. Власне тіло й індивідуальність сприймає як задачу, що потребує вирішення.

Особистість здатна творити власний світ, власну релігію. Знеособлені речі оживляти, надавати їм власного тепла й змісту. Ускладнене робити простим. Такий теплий авторський світ є цікавим для інших, до нього хочеться торкнутися, побути в полі його впливу.

Актор-особистість здатен діяти, як писав Федір Степун, від «болю власного багатства», від надлишку енергії, ідей, почуттів, а не від нестачі. Він діє не для того, щоб заповнити власну порожнечу, щось довести собі чи оточуючим, а для того, щоб здійснювати свою активно-творчу природу. Особистісна авторська дія вчиняється із внутрішньої необхідності, незалежно від того, дивиться хтось на людину чи ні, подібно до сонця, до дерева, птаха, тварини. Людина як особистість гармонійно вплітається у світовий порядок і має свою позицію у всесвіті. Вона ставиться до себе як до представника усього людства і в той же час як до універсального інструменту пізнання будь-якого людського життя. Вертикальне стояння, яке здійснює актор у професії і у навчанні професії, дає йому такий діапазон почуттів, що в буденному житті він, як правило, поводить себе дуже стримано і аскетично. Тому дивним є прагнення більшості людей навчатись акторському мистецтву, щоб «грати у житті», бути запальним, бадьорим і яскравим.

Особистісне мислення дозволяє актору бачити в природних створіннях універсальний закон, «закон звезды и формулу цветка» (Цвєтаєва М., 1918), приклад внутрішнього ладу для того, щоб за цим прикладом наводити лад у власній душі, яка є камертоном для створення поведінкових образів. Актор-особистість «не буде шукати типів для зовнішньої імітації: Він піде шукати себе. На гори високі піде він змагатися з вихорами бездонних провалів, слухати їхнього шуму і гамору, впиватися клекотом розшматованих хмар…»[9, с.43]. Творець розуміє творця.

Професійний актор демонструє внутрішню дисципліну форми, конгруентність індивідуальності і силу духу особистості. Він здатен вразити глядача, пронизати душу, струсити свідомість, заразити активно-творчим ставленням до життя, вести продуктивний діалог з іншою людиною, з самим собою, зі світом.

Ми вважаємо, що актор не має перед собою права виходити на сцену і вкладати в свої вуста чужі авторські тексти, навіть на етапі навчання, не маючі травматичного мінімуму. Він має бути уражений красою й глибиною чужої думки, власним баченням краси, власною красою, власною думкою, власною самостійною (без зовнішнього примусу) дією для себе (коли ніхто не бачить), глибинним почуттям власної внутрішньої цінності.

Наталія Токарчук. Науковий вісник “Курбасівські читання” №9, 2014р.

Список літератури

  1. Булгаков С. Свет невечерний. Созерцания и умозрения / С. Булгаков – М.: Республика, 1994. – 415 с.

  2. Бычков В. Эстетика: учебник [Электронный ресурс]. – М.: КНОРУС, 2012. – Режим доступа: http://platonanet.org.ua/load/knigi_po_filosofii/uchebnye_posobija_uchebniki/bychkov_ehstetika_uchebnik_2012/27-1-0-2861

  3. Волошин М. Лики творчества [Электронный ресурс]. – Л.: Наука, 1988. – Режим доступа: http://az.lib.ru/w/woloshin_m_a/text_0470.shtml

  4. Достоевский Ф.М. Собрание сочинений. В 30 т. Т. 8. / Ф. М. Достоевский – Л.: Наука, 1973. – 512 с.

  5. Євшан М. Релігія Шевченка / М. Євшан // Українська хата. – 1910. – № 4. – С. 249-255.

  6. Кэрролл Л. Приключения Алисы в Стране Чудес. Сквозь Зеркало и что там увидела Алиса, или Алиса в Зазеркалье / Л. Кэрролл; пер. с англ. Н. М. Демуровой – М.: Правда, 1985. – 320 с.

  7. Мамардашвили М. Лекции по античной философии [Электронный ресурс]. – М.: Аграф, 1999. – Режим доступа: http://www.psylib.ukrweb.net/books/mamar01/index.htm

  8. Маслоу А. Психология бытия. / А. Маслоу; пер. с англ. О. О. Чистякова – М.: Рефл-бук; Ваклер, 1997. – 304 с.

  9. Молодий театр : Генеза. Завдання. Шляхи / упоряд., авт. вступ. ст. М. Г. Лабінський. К.: Мистецтво, 1991. – 320 с., 3,43 арк. іл.

  10. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии [Электронный ресурс]. – М.: ИНФРА-М, 1998. – Режим доступа: http://psylib.org.ua/books/petya01/index.htm

  11. Платон (Игумнов), архимандрит. Православное нравственное богословие [Електронний ресурс]. – М.: Издание Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1995. – Режим доступа: http://www.holytrinitymission.org/books/russian/nravstvennoe_bogoslovie_platon.htm

  12. Татаркевич В. Історія шести понять. / В. Тартакевич; пер. з пол. В. Корнієнка – К.: Юніверс, 2001. – 366 с.

  13. Творчество в театре: Сборник статей / под ред. Я. Б. Театралова. – Харьков: Гос. театр русской драмы, 1937. – 172 с.

  14. Фабри К. Э. Основы зоопсихологии. / К. Э. Фарби – М.: Издательство МГУ, 1976. – 287 с.

  15. Фейнман Р. Радость познания; пер. с. англ. Т. А Ломоносовой [Электронный ресурс]. – М.: АСТ, 2013. – Режим доступа: http://filegiver.com/free-download/Feynman-Radost-poznaniya

  16. Франкл В. Десять тезисов о личности; пер. с нем. Е. Пятаевой; под. ред. Д. Леонтьева [Электронный ресурс]. – К.: Библиотека фонда содействия развитию психической культуры, 2005. – Режим доступа: http://psylib.ukrweb.net/books/_franv02.htm

  17. Ролло Мэй Происхождение экзистенциальной психологии; терминологическая правка В. Данченко [Электронный ресурс] – К.: Библиотека фонда содействия развитию психической культуры, 2005. – Режим доступа: http://psylib.ukrweb.net/books/meyro04/txt01.htm


					
Коментарів немає(0)

Залишити коментар

 Previous222  All works Next